Історія ордену о. Францисканців,історія реформи, в результаті якої з’явились розгалуження ордену, в тому числі оо Реформати, резюме правил ордену реформатів, специфіка архітектури та обладнання монастирського храму і типових будівель, побудованих відповідно до релігійних правил ордену
Реформатами або реформатами-францисканцями називають відгалуження Ордену Братів Менших, що організаційно виокремилося в першій половині ХVІ ст. в Італії як одна з груп обсервантів.
Колискою Реформатів вважається монастир Fontecolombo неподалік Риму. Реформатські осередки в 1532 році отримали право на заснування окремих монастирів для прибічників «повнішої обсервації», а в 1579 році – дозвіл на власні статути.
Поширенню реформатських монастирських спільнот у середовищі католицької церкви посприяла мала реформа, ініційована в першій половині ХVІІ ст. в Італії, суть якої полягала в якнайточнішому наслідуванні принципів суворого аскетизму, проголошених Франциском Ассизьким.
Першими прибічниками ордену на землях Речі Посполитої стали монахи-бернардини. Будучи прихильниками реформістичних течій, починаючи від 80х років ХVІ ст. вони часто відвідували Італію з метою ознайомлення зі способом життя тамтешніх Реформатів. Оскільки запровадити реформатський рух на теренах Речі Посполитої в межах існуючих провінцій Бернардинів їм не вдалося, було розпочато створення власних кляшторів.
Завдяки прихильності численних світських і духовних благодійників та особисто короля, на початку ХVІІ ст. з магнатсько-шляхетських фундацій було закладено перші реформатські монастирські осідки, зокрема в Пінчові та Вєлічці біля Кракова, а також у Варшаві. До середини ХVІІ ст. постало ще два десятки кляшторів, зокрема в межах Руського воєводства – у Перемишлі (1629) та у Львові (1630), а в другій половині ХVІІІ ст. фундаційна активність поширилася, зокрема на Волинь та Поділля.
У 1746 році з Малопольської провінції Реформатів було виділено кілька монастирів – у Львові, РавіРуській, Судовій Вишні та Холмі з метою створення на їхній базі Руської кустодії. Протягом наступних двох десятиліть кількість монастирських згромаджень в кустоді досягла десяти. З’явилися нові осідки в Кременці (1744), Золочеві та Великих Дедеркалах (1748), Крилові (1753), Букачівцях (1757), а також у Жорнищі (1766)
У 1763 році кустодія отримала статус провінції зі збереженням своєї назви – Руська.
Протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. реформатський рух набув значного поширення – провінції та кустодії було засновано в Баварії, Угорщині, Чехії, Хорватії, Семигороді, Константинополі, Триденті, у Прусії та Силезії. Процеси секуляризації наприкінці ХVІІІ ст. призвели до регресу розвитку руху Реформатів, а в 1897 році було ліквідовано відмінності між різними частинами Ордену Братів Менших Обсервантів.
Зовнішнім проявом обітниць щодо «найвищої і найсуворішої убогості» була будівельна діяльність Реформатів, яка повинна була відповідати заповіту Святого Франциска: «Нехай побоюються Браття прийняти храми, житло, і все, що збудовано для них, якщо це не відповідає святій убогості, яку ми обіцяли..., і повинні вони знаходити там прихисток лише як подорожні».
Окрім загальних міркувань стосовно виняткової бідності, Реформатами в Речі Посполитій упродовж першої половини ХVІІ ст. вироблено конкретні приписи та вимоги щодо монастирського будівництва, які були сформульовані в статутах.
Монастирі першої половини ХVІІ ст., зведені з дерева, що особливо виразно підкреслювало їхню простоту й убогість, були спустошені під час подій т. зв. «Потопу» 1655–1660 років. Муроване будівництво почало активно впроваджуватися, починаючи від середини ХVІІ ст., коли, згідно зі статутними приписами, було сформульовано певну архітектурно-художню програму створення реформатських монастирських комплексів, що вирізнялися характерною об’ємно-просторовою композицією та архітектурно-стилістичним трактуванням елементів декору фасадів та інтер’єрів. Ця програма послідовно реалізовувалася протягом наступного століття.
Загалом будівля реформатського монастирського костелу – це максимально проста композиція з двох невеликих прямокутних у плані об’ємів, сполучених між собою: вужчого – презбітерію і ширшого – нави. Обидва об’єми, укриті двосхилими дахами, фланкуються з боку головного входу та з боку вівтаря фронтонами. Презбітерій, де містяться головний вівтар і монастирський хор, відділений від об’єму нави стіною з арковим прорізом.
Оскільки кількість дзвонів була обмежена двома, дзвіничні вежі не споруджували ні в складі будівлі костелу, ні як окремі споруди. Сигнатура з одним-двома малими дзвонами розміщувалася найчастіше над презбітерієм. Використання музичних інструментів під час літургійних відправ забороняли, тому музичний хор у костелі не влаштовували. Варто зазначити, що, починаючи з ХVІІІ ст., поширилася традиція влаштування перед костелами каплиць Хресної дороги – т. зв. кальварій.
Статути Реформатів вимагали, щоб костели будували «так, аби нічим особливим не вирізнялися ні зовні, ні всередині – ні багатством, ані величчю». Інтер’єри як нави, так і презбітерію оздоблювали скромним архітектурним декором на основі тосканського ордеру та перекривали зазвичай напівциркульними склепіннями з розпалубками над віконними та дверними прорізами.
Для інтер’єрів храмів характерні два типи об’ємно-просторових рішень. Бічні стіни нав могли бути трактовані як площини з віконними прорізами та пілястрами між ними, або ж при стінах влаштовували пілони з накладеними на них пілястрами, утворюючи ніші для розміщення бічних вівтарів. Заборонялося золотити вівтарі та ікони. Вівтарі дозволялося виготовляти одноярусними з деревини волоського горіха, а у випадку її відсутності – з дуба.
Загалом реформатський монастир – це функціонально обґрунтована система будівель, згрупована навколо прямокутного в плані замкнутого внутрішнього дворика з криницею. При цьому однією зі стін внутрішнього двору є бічна стіна костелу. Корпус келій споруджували зазвичай двоповерховим, де найбільшим за площею приміщенням була трапезна, а вздовж периметру внутрішнього двору традиційно влаштовували коридор. Перший поверх переважно мав склепінчасті перекриття, а другий – пласкі дерев’яні.
Біля монастирів облаштовували земельні ділянки для садів та городів, обведені мурами.
Суворі й прості форми будівель реформатських монастирських комплексів не були такими ефектними як будівлі інших католицьких орденів. І хоча святині споруджували в пануючому в ХVІІ–ХVІІІ ст. стилі бароко, проте вони вирізнялися надзвичайною простотою оздоблень. Традиційно архітектурний декор, що ґрунтувався на засадах тосканського ордера, зосереджувався на головному фасаді костелу, у той час як бічні та тильний фасади, а також фасади монастирського корпусу були практично позбавлені оздоблень, за винятком увінчувальних карнизів.
Хоча конкретні розміри для спорудження костелів та келій законодавчо не регламентувалися, фундаторам не дозволялося вказувати розміри й стилістику майбутніх будівель, а архітектор, опрацьовуючи проект разом із двома монахами, визначеними провінціалом, повинен був дотримуватися приписів статуту. Ці самі два ченці наглядали за ходом будівельних робіт.
Зведені костели й кляштори було заборонено самочинно змінювати та перебудовувати, а для проведення значних відбудовчих робіт після руйнувань або пожеж вимагали розробити та узгодити з провінціалом проект.
Прототипом мурованих реформатських храмів Малопольської провінції, з якої згодом виокремилася Руська провінція, вважається костел у Вєлічці поблизу Кракова, споруджений упродовж 1624–1626 років коштом короля Зигмунта ІІІ з прибутків місцевої соляної копальні. Це однонавний храм з правильними пропорціями. Серед елементів декорації фасадів варто відзначити неширокий увінчувальний карниз. Трикутний фронтон головного фасаду подекуди прикрашено барельєфними зображеннями святих, розміщених у трьох неглибоких нішах. Три ніші на осі головного, подекуди й на вівтарному фронтоні, до певної міри, стали своєрідним знаковим елементом, часто вживаним при будівництві мурованих реформатських святинь. Пілястри як на головному, так і на бічному фасаді костелу відсутні. Варто зауважити, що скелетні конструкції на фасадах костелу та келій виконані із залізобетону, є наслідком проведених кілька десятків років тому ремонтно-реставраційних робіт, метою яких було зміцнення основних конструкційних елементів будівлі.
Головна святиня Малопольської провінції Реформатів – Краківський монастир Святого Казимира, зведений у межах міських мурів у 1666–1672 роках коштом кам’янецького каштеляна Ф. Шембека, теж є типовим зразком реформатських будівель. Костел поєднує риси, притаманні стилістиці ренесансу та раннього бароко. Фронтон головного фасаду костелу, прикрашають три ніші зі скульптурними зображеннями святих. Нижче ніш містяться невеликі отвори у вигляді бійниць, які слугують продухами для горищного простору, а ще нижче – карниз із пілястрами. Монастир Святого Казимира з урахуванням його особливого статусу, очевидно, мав певний вплив на формування архітектурно-стилістичних особливостей реформатських будівель Малопольської, а також Руської провінції.
Місто Рава-Руська розташоване над річкою Ратою, неподалік західного кордону Україн. Заснована Рава-Руська близько 1604 року. Засновниками та першими власниками міста була шляхетська родина Тщинських, й назвавали поселення іменем свого родового гербу – Рава. А вже 1612 році Вавжинець Тщинський заснував католицьку громаду і побудував для неї перший дерев’яний костел. Поширеним також є припущення, яке висунув польський історик, хроніст Міхал Балінський у праці «Старожитна Польська», виданій у Варшаві у 1845 р., у статті «Рава-Руська», що можливо, князь бельзький та мазовецкий Владислав заснував місто близько 1455 р. і назвав його іменем свого володіння Рава на Мазовшу. Проте письмового підтвердження цьому немає.
Довгий час Рава-Руська була невеликим поліетнічним містечком, де проживали євреї, поляки та українці. Більшого ж значення набула Рава-Руська в XVII столітті. Цьому сприяло те, що через неї проходив торговельний шлях зі Сходу на Захід. У місті розвивалися різні ремесла і торгівля, в чому були зацікавлені не тільки місцева шляхта і міська верхівка, але й польський король. Саме тому в 1622 році Раві-Руській були надані привілеї на проведення щорічних ярмарків. Місто лежало на пожвавлених торговельних шляхах.
Рава-Руська була центром важливих міжнародних подій ХVII-XVIII ст. Так, у 1698 році у Раві-Руській відбулися переговори між польським королем Августом ІІ та російським царем Петром І щодо спільних дій проти шведського короля Карла ХІІ. А вже у 1704 році інший польський монарх, Станіслав Лещинський та шведський король Карл ХІІ погодили свої плани у боротьбі проти російського царя Петра І.
Значне пожвавлення в розвитку міста спостерігається у зв’язку з будівництвом залізничних шляхів Сокаль – Ярослав та Львів – Белзець, що були прокладені через Раву-Руську у 1887 році. Зручне географічне розміщення міста перетворило Раву-Руську у важливий залізничний вузол.
Протягом своєї історії Рава-Руська входила до складу Речі Посполитої, імперії Габсбургів, Західно-Української Народної Республіки, Польщі та СРСР. На території міста та в його околицях постійно відбувалися різноманітні битви. Під час Першої світової війни, від 2 вересня до 11 вересня 1914 року, біля міста відбувалася битва між австро-угорськими та російськими військами. Ця битва була частиною відомої Галицької битви 1914 року.
У червні 1941 року, під час Другої світової війни, прикордонне місто одним з перших прийняло удар. Оборона Рави-Руської тривала п’ять днів. Період німецької окупації став найкривавішим в історії міста. Адже в місті було створено гетто та концтабір для військовополоненних «Шталаг-325», в якому утримували і масово знищували військовополонених, в тому числі вояків бельгійської та французької армій. А у єврейському гетто було вбито близько 15 тисяч мирних євреїв, жителів міста та околиць.
Центр міста був майже цілком зруйнований, заводи та підприємства знищено, підірвано залізничне полотно. Відновлення інфраструктури міста почалося після завершення війни.
Сучасна Рава-Руська – це негамірне місто районного значення, відоме перш за все своїй близькості до кордону з Польщею та одноіменним пунктом пропуску. Попри непросту історію та сьогодення місто зуміло зберегти чимало пам’яток історії та архітектури, завдяки яким містом і досі панує атмосфера тих давніх епох, коли воно було важливим торгівельним та ремісничим центром.
Однією з визначних пам’яток архітектури, що заслуговує особливої уваги у Раві-Руській, є Монастирський комплекс оо. Реформатів (костел св.Михаїла та монастир).
Реформати прибули до Рави-Руської в 20-х роках ХVIII століття. У 1725 році за кошти Звенигородського старости Івана Богуша, на пагорбі з північного боку міста була зведена дерев’яна каплиця «Спас» та дерев’яне монастирське приміщення для отців реформатів. Невдовзі, у 1726 році провінціал Целестин Хедеровський звернувся до заможного покровителя ордену реформатів Павла Кароля Сангушки з проханням надіслати до Рави-Руської свого придворного архітектора Паоло Антоніо Фонтана. Восени відомий італійський архітектор прибув на будову монастиря Реформатів, який зводили за його проектом.
Ділянку під будівництво монастиря подарували равські шляхтичі Юзеф Глоговські та Ян Суходольський. Фінансував будівництво белзький староста Гжегож Жечинскі. Будівництво монастирського комплексу затягнулось на декілька років через брак компетентного керівника, деякі елементи доводилось змінювати та перемуровувати. Та все ж, в 1738 році під наглядом першого настоятеля о.Яна Трухого будівництво було завершено. Костел освятили на честь святого Михаїла у 1738 році.
Монастирський комплекс оо.Реформатів у Раві-Руській має цікаву та неординарну у плані щільну забудову. Двоповерхові П-подібні монастирські приміщення прилягають до костелу і утворюють просторе, замкнуте внутрішнє подвір’я. Монастир та костел з’єднані між собою переходами, а ще під монастирським комплексом є великі підземелля. В утвореному внутрішньому подвір’ї, по середині є криниця шириною два метри, стіни криниці викладені битим каменем, надземна частина криниці була накрита чотирисхилим дахом на дерев’яних стовпах. Весь ансамбль оточений цегляним муром і мав власний монастирський сад та допоміжні приміщення.
В’їзд на територію монастиря здійснювався через єдині ворота з сторожівками по боках з північної сторони (зараз в’їзд замурований, сторожівки перебудовані).
Костел св. Михаїла є кам’яною однонавою спорудою в стилі бароко, під двохскатною покрівлею з сигнатуркою. В плані складається з прямокутної нави і хору з прямокутним приміщенням, що примикає до неї з південної сторони. При південному фасаді невеликий квадратний притвор. Фасад двоярусний, оформлений пілястрами і барочним фронтоном з трикутним сандриком. Фасад прикрашають зображення св.Франциска і св.Антонія.
Інтер’єр костелу відрізняється порівняно пишним оздобленням. На пристінні стовпи-пілони, що несуть пружні арки склепінь, накладено здвоєні пілястри. Нава поділена на три прясла, перекрита циліндричним склепінням із розпалубками, а два прясла монастирського хору перекриті хрестовими склепіннями.
Характер розписів костелу св.Михаїла наповнений символічними сценами та знаками, а у кольоровій гаммі домінує синя барва. Вцілілі фрагменти живописних сцен доводять, що були виконані талановитими живописцями, на жаль, імена яких на сьогодні невідомі.
Великий вівтар стояв посеред пресвітерії і ділив її на дві рівні частини. Вівтарі виконали монахи-різьбярі по дереву Себастян Вольські, Томаш Гронські та художник Ян Пташковські. Львівський сницар Ян Полейовський виготовив дві статуї жінок вівтаря храму за кошти белзького каштеляна Андрея Жечицьких.
До західної сторони костелу прилягають споруди монастиря. Це двоповерхові склепінчасті приміщення. Потриньковані стіни монастирських корпусів завершені скромним карнизом і зовсім позбавлені декору. У монастирі була 31 келія, а в північно-західній частині монастиря на першому поверсі знаходилась трапезна, інфірмарія, кухня, пекарня та комори. На стінах коридорів та сходових кліток монастиря до наших часів збереглися фрагменти стінопису та ліпнина на стелі склепіння.
Весь ансамбль був реставрований в кінці ХІХ ст. – початку ХХ ст., перекриті дахи, відреставровано головний фасад з притвором, кам’яні вазони на фронтоні та мурована огорожа навколо території. Дата останньої реставрації зазначена на бічному фасаді костелу – 1930-1935 рр. Тоді було оновлено сигнатурку, дах, вазони на фасаді.
Впродовж двох сторіч діяв костел св.Михаїла та монастир отців Реформатів у Раві-Руській. У 1941 році, коли під час Другої світової війни німецькі війська захопили місто, Реформати змушені були покинути монастир. Отець Нарцис Турхан, який служив в рава-руському монастирі францисканців-реформатів, загинув мученицькою смертю у гітлерівському таборі. В 1999 році Іван Павло ІІ беатифікував о. Нарциса Турхана.
Після війни монастирський комплекс так і не був відреставрований. У повоєнні роки костел використовували як склад продуктів та різних товарів, а в приміщеннях колишнього монастиря облаштували машинно-тракторну станцію та склади шкідливих хімічних речовин, що спричинили до руйнації стін. На території колишнього монастирського саду розташовувались виробничі приміщення та гаражі сільгосптехніки.
У 2015 році монастирський комплекс оо. Реформатів та костел св.Михаїла у Раві-Руській передано у власність Курії Львівської Архідієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні. Заявка на відновлення костелу св.Михаїла та монастиря Реформатів у Раві-Руській була відібрана для втілення у рамках програми транскордонного співробітництва «Польща–Білорусь–Україна 2014-2020».
У комплексі колишнього монастиря буде створено 4 дитячих будинки сімейного типу, у які влаштують 40 дітей-сиріт, та Центр діалогу культур, а сам костел відновлять як культову споруду.
вул Кривоноса 1
м.Львів
Найдавнішою збереженою будівлею Реформатів в Україні є костел святого Казимира у Львові. Реформати прибули до Львова з Перемишля за сприяння львівського старости Станіслава Мнішека та архієпископа Яна Анджея Прухніцкого. Завдяки старанням отця Бонавентуара, який був одним з перших послідовників Реформатів у Речі Посполитій, в 1630 році був збудований дерев’яний монастир та костел святих Роха і Себастьяна. Землю під будівництво монастиря подарувала воєводина руська Софія Данилович (мама короля Польщі Яна ІІІ Собеського). Ділянка знаходилась під горою з високим підніжжям і не була придатною для будівництва. Щоб вирішити цю проблему, о.Бонавентура залучив до роботи молодих людей.
У своїх проповідях він обіцяв, що їх заслуги перед Богом та місцевою громадою будуть такими ж за чисельністю, як кількість тачок землі, які їм вдасться звезти з цієї гори. Роботи проходили дуже швидко і невдовзі гору спланували під будівництво костелу та монастиря. Однак у 1648 році дерев’яні монастирські будівлі згоріли під час облоги Львова козацькими військами.
У 1656-1667 роках на місці дерев’яного костелу було зведено кам’яний костел, коштом кам’янецького каштеляна Миколи Бегановського. Архітектор костелу невідомий.
Об’ємно-просторова композиція львівського костелу цілком відповідає статутним приписам Реформатів. Бічні фасади стін позбавлені декору за винятком увінчувального карнизу. Храм накритий двосхилим дахом, який прикрашає витончена сигнатурка.
Головний фасад костелу св. Казимира завершений фронтоном у стилі бароко із кам’яними вазами та нішами зі зображеннями святих.
Згідно історичних даних, храм перебудовували в 1730 році коштом київського ловчого Францішка Завадського. Імовірно, для виконання цих робіт міг бути залучений архітектор Паоло Фонтана.
У 1783 р. монастир отців Реформатів скасувала австрійська влада, а їх споруди разом із землями передали сестрам милосердя для утримання дитячого притулку-сиротинця, шпиталь яких був розташований на сусідній ділянці. Реформатів же перевели до Костелу св. Михайла монастиря кармелітів босих. У 1789 році ченців змусили покинути місто.
Сиротинець та шпиталь функціонували до 1939 р. У 1950–1970-х рр. у приміщеннях сиротинця розмістили трудову колонію для неповнолітніх дівчат, у костелі спортзал, а у шпиталі школа міліції.
В 2007 р. костел передали на греко-католицьку церкву під посвятою святого Климентія Шептицького. В корпусах монастиря Реформатів і шпиталю милосердя розташований навчальний корпус Львівського державного університету внутрішніх справ.
ул.Шевченка 66
м.Львів
У 1894 році на засіданні проводу польської провінції Реформатів було вирішено закласти монастир у Львові, тоді ж Реформати повернулись до Львова.
Проект Храму Пресвятої Родини та монастир отців Реформатів у Львові розробив львівський архітектор Міхал Ковальчук у 1896 році, будівництво якого тривало п’ять років. Урочиста консекрація відбулась 2 жовтня 1910 року архієпископом Юзефом Більчевським. Будинок з городом під будівництво монастиря орден придбав у Карла Сєдмиграя 9 січня 1895 року, згодом він подарував сусідню пустуючу земельну ділянку. Швидке закладення і будівництво комплексу відбулось завдяки провінціалу Реформатів о.Вільчинському, який зумів залучити крім коштів реформатів, кошти фундаторів. У 1897 посвятили закуплені у віденській фабриці Петера Гільзера дзвони, привезені з Мюнхена, вітражі у вівтарну частину зі святими францисканцями та у 1900 році привезли вітражі для вікон нефів з Відня. У 1901 було встановлено 6 вівтарів Перемишльської фабрики Ф. Маєра. Органи для храму були замовлені у чеської компанії Rieger (Крнов). До кінця 1901 року костел освятили, але й після освячення тривало оздоблення храму, розписи інтер’єру якого в основному були геометричними і рослинними. Їх виконав польський художник Тадеуш Попель в 1908-1910 роках. В ході Першої світової війни було реквізовано 4 дзвони та труби органу, також під час боїв було пошкоджено вікна монастиря, дах костелу, сигнатурку та вітражі. У 1925 році відремонтували монастир, дерев’яні балки замінили металевими швелерами, вимурували нові цегляні стіни у приміщеннях, перероблено декілька вівтарів. З початком Другої світової війни храм та монастир знову зазнали значних пошкоджень, тому змушені були їх закрити. Військо СРСР та міліція зайняли частину монастиря. Після встановлення радянської влади у Львові ченці-реформати покинули місто і повернулись до Перемишля. У другій половині ХХ ст. храм використовувався як пересильний пункт для новобранців, а приміщення монастиря як гуртожиток для робітників. У костелі було розібрано фронтон фасаду, сигнатурку на даху, усунуто вівтарі та решту декорацій. Неф розділили перекриттям на два поверхи, стінами відділили головний неф від бічних, у захристії облаштували кухню.
У 1991 році знищена святиня була передана вірним правосланої церки св. Андрія Первозванного. Після відбудови храм повністю змінили, пристосувавши його до своїх канонів. Монастир зараз використовується як приватні помешкання.
Колишній монастир францисканців-реформатів і храм Успіння ПДМ у Судовій Вишні проектував архітектор Паоло Фонтана у 1730–1741рр. Ділянку землі під будову надав король Август ІІ.
Зі збереженого листування між фундатором і провінціалом відомо, що П. Фонтана приїздив до Судової Вишні для визначення місця під будівництво монастиря з Рави-Руської, де він наглядав за будівництвом монастиря Реформаторів.
Надзвичайно скромна архітектура, як для Фонтани, це можна було б пояснити принципом ордену, який не допускає нічого надмірного в будівлях. Проте всередині будівель можна було побачити фрески і розкішні вівтарі, яких було сім. За найбільш шанований вважали вівтар святого Антонія Падевського, оздоблений відповіднім образом, який подарувала монахам дружина Яна Семінського, Дорота. В 1752 році занотовано перше чудо за заступництвом св. Антонія перед цим образом.
Що стосується фресок, то як і в інших храмах згромадження, на арці презбітерію була композиція адорації святим Домініком і Франциском Хреста Христового, який несли ангели. Постаті святих були також в нішах на фасаді, але їх заштукатурили.
В кінці XVIII ст. в Судовій Вишні загорівся парафіяльний храм настільки, що рештки храму розібрали. За часів панування Австрії, на фундаментах розібраного храму був збудований житловий будинок, який зберігся до сьогодні і під яким і зараз знаходяться підземелля, в якому ховали багатих та впливових міщан.
Після пожежі в храмі роль парафіяльного костелу на якийсь час приміряв на себе вже згадуваний костел при монастирі Братів Менших, але костел через кілька років і сам згорів у пожежі (чудотворний образ святого Антонія вдалося врятувати). Будову нового храму розпочали на другому місці в 1884 році, а в 1890 році його було вже посвячено, як храм Матері Божої Помічниці Вірних. Тому споруда, яка прикрашає зараз одну з головних вулиць міста, не є старою. Її перший наріжний камінь було закладено у 1884 році.
Під час Першої світової війни тут був розташований російський військовий шпиталь і частина приміщень була пошкоджена. Коли ж все відбудували, вибухнула Друга світова війна, під час війни з Німеччиною, і монастир знову було пошкоджено.
Протягом кількох років працювали тут сестри феліціянки, які опікувались сиротинцем. Німці забрали у монахинь всі приміщення, залишаючи їм для використання всього лиш одну келію.
Після встановлення радянської влади Реформати знову повернулись, проте лише до вересня 1945 року. Коли вони виїжджали до Броніци, вивезли чудотворний образ св.Антонія та декілька літургійних посудин. В Судовій Вишні залишились бібліотека та архів, доля яких невідома.
З 1970 року і до сьогодні в будівлях монастиря функціонує лікарня для неповносправних та психічно хворих жінок. На потреби цього закладу пам’ятку архітектури було перебудовано, а храм Успіння ПДМ пристосували під склад солі, а пізніше для меблів та льону. В 1989 році парафіянам Судової Вишні повернули храм. На сьогодні лише оборонні мури з контрфорсами та архітектурними елементами давнього храму збережені в будинку нагадують величний комплекс монастиря. Сигнатурку демонтовано, а вікна в презбітеріум замуровано, натомість вибито нові в бокових стінах. Не залишилось ані фресок, ні вівтарів. Змінилось також планування коридорів та келій. Навколо монастиря збереглась стара стіна з брамою, на фасаді якої намальовано Серце Ісуса Христа. Можливо, деякі вціліли під штукатуркою. Поблизу монастирських мурів знаходиться старий польський цвинтар, де є близько сотні поховань в доволі занедбаному стані.